Сповідь Раїси Пепескул
Відверто кажучи, я не чекав такої зустрічі. В нашому загазованому місті, майже зрусифікованому недолугими чиновниками, які перебігають з партії у партію, щоб зберегти якимось рипом своє начальницьке місце, та приїжджими, які тягнуть на себе свою мову, мовляв, давай другу державну, бо я нічого не хочу вивчати окрім своєї, отакий я є!
І раптом зустріч із поетесою, яка, серед цього ворожого розмаїття, вільно володіє самим святим, що є у людині ,– рідною мовою. Отак в мене вийшло з поетесою Раїсою Пепескул. Я зустрічався з нею на наших літературних зборах неодноразово, але навіть не здогадувався, що перед мною тонка, спостережлива, закохана у рідну українську мову людина.
Поки не відкрив її збірник поезії «Сповідь», який вона мені подарувала. І... залишився наодинці з її віршами, все відійшло кудись убік, зникло, я занурився у великий, чудовий світ поетеси.
Вона розповідає про те, що її навколо оточує, що було з нею в дитинстві та юності, про свої думи та сподівання. Одним словом, не помічаєш, як захоплено вчитуєшся в рядки її поезії.
У вірші «Моя поезія» поетеса відверто пише:
«Я не люблю надумані слова.
………………………………
Мені тепліше, як в рядки сплива
Така ж, як я, некучерява рима,
Бо не пишу, а думаю услух…»
Оце її позиція, а справжня поезія дійсно з`являється тоді, коли поет дихає нею, а не складає, спокійно нанизуючи риму на риму.
Як чудово оце звучить, поетове:
«Вже весна вигинає спину
Диким коником у воріт,
І спливають сніги невпинно
Березневим струмком услід.
Пахне вербами і ріллею,
Як відлуння, пливуть пари.
Батьківщина моя, лілея,
Без цятковості і мішури…»
Як все точно і влучно! І назва вірша чудова: «Україна моя, лілея»!
Ось таких знахідок і таких віршів увесь – збірник. Давно я не отримував таку насолоду від прочитаного, як оце зараз, ознайомлюючись із збірником Раїси Миколаївни.
Не можу не привести вірш «Дитинства розбите вікно», щоб разом із читачем помилуватися ним:
«Брати мої лопухаті –
Дитинства вишневий цвіт,
Немає на світі хати,
Один лише тин стоїть.
Та річка ген-ген струмоче,
Купає гілля лоза –
Усе, що душа захоче,
А хоче вона назад:
Веселку над тихим лугом,
Де ми ще такі малі,
Сільські несемо хоругви –
Цибулю, сало і хліб.
Забути про це – нізащо!
Немає вже вас давно.
Лежить в бур`янових хащах
Дитинства розбите вікно…»
Зупинимось тут на хвилинку і подумаємо, яка це чудова поезія, а рядки
«Сільські несемо хоругви –
Цибулю, сало і хліб… » – це взагалі геніально.
Не боюся перебільшення, але вони стоять у одному ряді з найкращими рядками української поезії усіх часів.
І на закінчення своєї схвильованої розповіді хочу лише додати, що я познайомився із чудовою українською поетесою Раїсою Пепескул і бажаю і вам усім якнайшвидше це зробити і для себе!
І все-таки не втримаюсь і завершу словами поетеси:
«Та ви ж українці, рідненькі, –
І корні, і древо, і рід,
І ваші дитячі серденька
Вивчали колись «Заповіт».
Не киньте слова недовіри
На мову свою залюбки. –
На світі найвищі кумири –
Господь, Батьківщина й батьки».
……………………………………
Господь, Батьківщина й батьки…
27.11.2010 р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий